Як ми з осені вилетіли в літо, а потрапили в зиму

Форс-мажорний переліт через півсвіту з півторарічним малюком

Отож, наш день, 29 листопада 2015 року настав. Білети заброньовані ще в серпні, валізи спаковані, у всіх списках проставлено галочки, квартира прибрана – можна вирушати. Детальний план поїздки був ретельно спланований та акуратно роздрукований, все прораховано і передбачено до найменших дрібниць. Полюбляю я такі штуки. Під час поїздок часто погодинно розписую те, що ми робитимемо і, скажу вам чесно, так набагато простіше організувати свій час у мандрівці та передбачити усі можливі варіанти розвитку подій (якщо дощ, якщо нецікаво, якщо землетрус  і т.д), і майже завжди все відбувається згідно тих моїх розкладів. Правда, тільки не тепер. На цей раз я його просто жбурнула у смітник.

Але про все по порядку.

Так от. Вирушили ми в напрямку Таїланду у неділю ввечері. Виглядати усе мало приблизно так: о 17.00 з львівського летовища ми вилітаємо до Києва, там швиденько пересідаємо о 19.15 на Бангкок і лягаємо спати. Вранці, 30 листопада о 10.00 за місцевим часом,  вже  в аеропорту  столиці Королівства Усмішок смакуємо розчинну кашку та розчинну каву, а по обіді летимо на південь, на перлину Сіамської затоки – острів Самуї ….

Підгузники розраховано на 2 дні, пюрешки і печенько теж. Беремо візок, валізи і в путь…

Львів проводжає нас холодом +3 С. Одягаємось мінімально тепло, загортаю Андрія, як голубця на Різдвяну вечерю, у майки, футболки, кофти, светри, куртки, шапки… Усе зайве віддамо бабусі перед посадкою в літак. В львівському аеропорту сонячно та чисто.  Споглядаємо холодне помаранчеве сонце, що котиться за горизонт, з величезного вікна , а Андрій, тим часом, з радісним визгом гасає за руденькою француженкою років чотирьох… Теплі курки і шапки їдуть назад додому, а ми вчасно та за розкладом здіймаємось у вже стемніле небо.

DCIM100GOPROG0130137.

Переліт до Києва виявився напрочуд легким. Усі мої переживання, на кшалт як малюк перенесе зліт і посадку, розвіялись коли я побачила, що йому взагалі пофіг. Нічого не турбує, коли перед носом такий класний відкидний столик з ручечкою, який можна «сто п’ятсот»  разів складати і розкладати :)) Я звісно ж , як перелякано-начитана мама і краплі судинозвужуючі в носик капала і водичкою під час злету поїла, але потім забила. Андрій зовсім і не помічав, що щось має бути не так. Не встигли ми взлетіти, як пілот оголошує про  зниження. Вже прилетіли. Чекаючи до виходу, глипнула я на посадковий талон, а там час відльоту не 19.55 як я думала, а 19.15… Залишається 25 хвилин. А тут ще й автобус нас везе від літака невідомо куди. На руках дитина, на спині наплічник, десь ще ноутбук і фотік… Біжи отак тепер, шукай транзитну зону, паспортний контроль, всі ті сканери і пікалки… Ой, не встигнемо…

Найпершим ділом біжу до тітоньки під буквою «І» і питаю в якому напрямку Бангкок… Вона під ніс шось собі бурмоче:  «Та нашо вам туди, сядьте ще тут собі ….».  «Яке сидіти, до вильоту 20 хв, майже 19та година» – щось не можу второпати. «Та він у нас спізнюється трохи». «Фух, думаю, значить встигнемо». Але тітонька бурмоче далі: «Ну десь до 23ої вилетите … ». Опа, приїхали. Андрій кричить від втоми та голоду, і ми вирішуємо йти таки у зону відльоту, в надії, що  тій тітонці трохи помутніло в очах, може зле роздивилась табло. Стоїмо у черзі на паспортний контроль (а вона, зауважу, була здоровенна, і ніхто навіть не думав пропускати нас з візком, сумками та крикливою дитиною на руках). Наші прикордонники, як на зло, чогось  дуже прискіпливо і довго перевіряли якихось таджиків. Ну ладно, часу валом, плюс ще якась тітонька з рацією в руках розказує, що виліт може бути й о першій ночі. Поки пройшли усі перевірки, до нас доходить, що включаючи різницю у часі з Таїландом (+5 годин) при вильоті о 1.00 ми ніяк не встигаємо на наш рейс до Самуї. І тут стає зовсім не весело. 300 доларів «коту під хвіст». Набравшись злості, прямуємо знову до стійки з буквою «І». Андрій, перевтомившись, засинає у візку, а ми термосимо хлопця за стійкою. Той каже, мовляв, дарма ви вже в зону відльоту приперлись, представники «МАУ» (то наша горе-компанія)  усі на касах сидять. Але побачивши наші злобні фізіономії, викликає по телефону якусь дівчинку, яка мило усміхається, дзвонить на якісь номери і заявляє, що ніц зробити не може. «У вас переліт далі не нашою компанією, то й нас, мовляв, не гребе, що ви спізнитесь собі. Хочете, дам вам папірчик, що ви спізнились на рейс по нашій вині?». Нє, ну бляха муха, а нерви, дискомфорт для дитини, немалі гроші в кінці кінців – то їх «не гребе». В малого мало їжі, в мене багато злості. Тиняємся по зоні відльоту, зустрічаючи таких же обурених сусідів по рейсу: поляків, німців, тайців, американців, арабів. Ті взагалі зиркають розгубленими очима по сторонам, не розуміючи, що відбувається. Ніхто їм внятно англійською  пояснити не може. Тішусь, що ми застрягли в Україні. Матюкатись рідною мовою якось легше)))

На щастя, Андрію все в прикол. Бігати по здоровенним яскравим дюті-фрі, бавитись на дитячому майданчику, міняти усмішки на цукерки в перехожих… Нагодувала, памперс змінила у дитячій кімнаті. Нічого, дотягнемо. Десь о 23.00 чуємо: «Пасажирів рейсу Київ – Бангкок просять пройти до такого то виходу….». «Ура, полетимо? –  Ага, щас!» «… щоб отримати харчування». «Бляха-муха» (( Ладно, хоч голодними не залишимось. Замість того, щоб сідати в літак, величезна інтернаціональна черга шикується коло гейту номер 12 за жовтими коробочками з літаковою їжею. Задовбана дівчина за стійкою роздає пайки, і я сміло беру 3 штуки, не уточняючи, що у нас дитина інфант (до 2ох років) на яку їжа не видається.

DCIM100GOPROG0090100.

Пішли бавитись і чекати на рейс. Андрійко вже готовий до сну. Ото, думаю, вирубиться тільки-но здіймемось. Але в кінці пустинного аеропортового коридору, де час від часу виринають прибиральниці, бачу якийсь рух. Впевнено, в нашому напрямку, йде серйозний дядьо в костюмі з дівчатами у формі «МАУ». «Щось буде» – думаю я, кидаючи речі в візок, і кричу чоловікові, щоб хапав Андрія і біг за мною. Треба бути першими, нас 300 голів, як-не-як. Так і є. Стою першою перед дядьком, який улесливо-заклопотаним тоном оголошує, що рейс затримується ще. Усіх нас поселяють в готель. Орієнтовна година вильоту 5.00 ранку 30 грудня. Отакої… Готель навпроти аеропорту (всього хвилин 5 пішки, як запевняють дівчатка). Нічого, на вулиці мороз, йде сніг, ми без верхнього одягу і з літнім возиком. Ну  ппц… На годиннику 00.00. Навіть при найкращому розвитку подій, спати нам не більше трьох годин залишилось. Але хоч щось. Починається довга процедура переоформлення пасажирів назад із зони відльоту до України. Як то грамотно зробити ніхто не знає, бо половина пасажирів іноземці-транзитники. Ми свої, та ще й з візком – тож нас з почестями проводять у холл аеропорту і обіцяють подати таксі до готелю через 15 хвилин. Андрій весело бігає по пустому кольоровому залі, а я, напівсонна, мрію розправити ноги на білому ліжку, надіючись, що той клятий рейс перенесуть ще, і ми нормально виспимось. Серйозний дядько каже, що при посадці в турбіну літака попала пташка, тепер треба робити йому (літаку) повний техогляд. Слабо віриться, але на засніженій злітній смузі дійсно стоїть величезний аеробус і п’ятеро чоловіків у помаранчевому порпаються в турбіні.

Нарешті по нас приїхали. Везуть пустинним бориспільським шосе. Усе довкола темне, холодне, засніжене. Заселяємось у маленький готельчик при дорозі, де нам обіцяють о 03.30 завезти назад. Чоловік замовляє пюре у цілодобовому ресторані при готелі на сніданок Андрію. Ну і який сон після такого дня? Андрій мирно засинає, а ми перебираємо в голові події останньої доби, плануємо, що робити далі. О 03.30 буджу сонне дитя, яке ніяк не хоче вставати. Розказую, що йдемо кататись на машинці. Сам починає взуватись. Передзвонили до дядька від «МАУ», каже, що рейс перенесли на 06.00. Але ми вже встали, зібрались… Вирішуємо їхати… Знову сніг і пустинне бориспільське шосе. У водія дзвонить телефон і він розвертає машину : «Кажуть вас везти назад у готель, рейс переносять на невизначений термін….». Сміюсь, бо гірше вже бути не може. Головне – виспатись.

Покатавши бідну дитину, знову годую, знову засинає. Починаю вирубуватись сама…. Дзвінок чоловікові: «Збирайтесь- літак буде».  Знову буджу дитину, яка щойно заснула. На цей раз водій нас таки довозить до терміналу «Д». Рейс обіцяють на 06.00. Знову паспортний контроль, сканери, пікалки. Андрій бігає коло гейту, а нам урочисто вручають папірець-відмазку, що ми спізнились на свій рейс по їхній вині. В літак заходимо останні. Пришпиляємось і ще чекаємо десь годину, коли наш літак обдують якось штукою від снігу. Андрій, певна справа, починє псіхувати. Його естафету підхоплює сусідній темношкірий  хлопчик його віку – і в салоні жесть. Відстібаю ремінь, і кажу стюардесам, що мені пофіг, в мене дитина покакала і вередує. Йду у вбиральню міняти памперс. Пару хвилин після зльоту, і Андрійко вже спить мирним сном в чоловіка на колінах. Дівчата стюардеси кріплять люльку.

IMG_5841

Так нарешті (!!!) почався наш 10-ти годинний переліт…. Сиділи ми у двохмісному ряді найперші, коло вікна. Мої ноги впирались в стінку, а ніс у телевізор. За три хвилини простір коло нас (якого було побільше ніж у пасажирів на звичайних місцях) атакували кульки, сумки, іграшки, верхній одяг, їжа… Коли стюардеси, на мій превеликий подив, прикріпили люльку (була начитана, що таким великим дітям вже її не дають), більшість барахла перекочувала ще й туди, а мирно сплячого Андрія ми побоялись туди класти. Хоча, темношкіра арабсько-африканська сім’я свого шоколадного хлопчика одразу ж туди запакувала, де він і проспав практично весь політ. Пізніше, я все ж наважилась переселити Андрія і поспала сама хвилин 30 з вільними руками.

Так було протягом всього польоту. Андрій то бавився, то дивився мультики, то їв, то спав почергово у мене на руках, у чоловіка та в люльці. Коли він спав, досипали і ми. Тож переліт пройшов якось швидко і навіть доволі легко. Ніц страшного в тому нема)) Більше хвилювали думки про те, що ми робитимемо у Бангкоку, коли сядемо….

І ось він, міжнародний аеропорт Суварнабхумі. В обличчя б’є тепло-парке повітря, яке пахне Тайландом. Одразу ж виринають призабуті спогади. Цю країну неможливо забути). Хоча на годиннику 22.00 за тайським часом, наш літак на Самуї полетів ще о 15.00, і ми зовсім не знаємо де будемо ночувати, цей блискучий, просторий аеропорт самою своєю атмосферою  розвіює  усі негативні думки. Хочеться просто відкрити рота, стати на ескалаторну доріжку, розглядати цікаві вивіски, відповідати усмішкою усміхненим тайцям і просто кайфувати. З цим добре справлявся Андрій, а ми пішли проходити паспортний контроль, брати багаж і штурмувати інфо-стійки… Біля кожної з них ми зустрічали розгублених пасажирів нашого рейсу, які теж випитували  що ж тепер їм робити. Офіс «Бангкок аірвейз» (авіакомпанія, якою ми мали летіти на острів) уже зачинився і ми, порозмахувавши руками із нашими співпасажирами росіянами, які клялися засудити українські авіалінії, пішли шукати ночівлю. Натрапили на хлопчину, який люб’язно запропонував нам готель неподалік  і готове таксі до нього. Нам не сподобалась тільки сума, але побачивши наші перекошені міни, хлопчина одразу ж скинув ціну майже на 1000 бат. «Ото базар, і в готелі можна торгуватись…» – подумали ми і пристали на його пропозицію. Через 10 хв нас уже віз бусик від «Айрі резорт» заплутаними естакадам Бангкоку… Андрій, розглядаючи сусідні машини та ліхтарі, вирубався в мене на руках  і прокинувся аж зранку наступного дня на готельному ліжку.  Готель мені навіть дуже сподобався. Маленький, чепурненький, з кавою-чаєм і видом на річку.

DCIM100GOPROG0280306.

Зранку, так-сяк поснідавши, ми змінили зимову амуніцію на літню і подались продовжувати наш путь… Трансфер від готелю доправив нас прямісінько під офіс авіакомпанії. І я, взявши Андрія під пахву, (може зжаляться над бідолашною білою дитинкою) пішла вибивати справедливості за пропущений рейс. Все виявилось набагато простіше, ніж я собі уявляла. Привітний хлопчина-менеджер подився наші квитки, почитав писюльку, видану «МАУ», подзвонив кудись, і звичним тоном заявив, що нам поміняють квитки безкоштовно. Його колега-жінка навіть не встигла взяти на руки, занятого відкриванням моєї сумки, Андрія.

Рейс наш на Самуї відлітав через годину і ми, ощаслививши татка, що чекав коло багажу, попорхали до реєстрації та посадки на літак. В літаку Андрій знову заснув, а я розглядала зелені пагорби розкиданих  Сіамською затокою тропічних островів.

Іще через годину нас уже зустрічав власник нашого будиночку із старанно переписаною з фейсбуку табличкою – Nadia Leshchuk. Але це вже зовсім інша історія….

IMG_5834

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *